Мене звати Олена, мені 27 і я народилась у місті
Буча. Останні 4 роки я проживала з чоловіком в Ірпені на квартирі, яку ми
винаймали. До 24го лютого. Ця дата досі застигла в усіх українських життях.
Нами було прийняте рішення їхати до моїх батьків в Бучу. В них приватний
будинок з погребом, який навіює хоча б маленький натяк на безпеку. Тож з
маленькою ручною сумкою, документами та котом ми поїхали. Я часто прокручую в
пам’яті наші квапливі збори. Із тим досвідом та знанням, які я маю сьогодні,
мої дії 24.02.2022 були б трохи інші. Проте час назад не повернути.
Коли саме настав день окупації міста я не можу сказати. З 28го лютого ми
опинились у суцільному вакуумі - в першу чергу інформаційному. Зв’язку
практично не було. Лише час від часу оновлювались певні новини в телеграмі,
хтось із знайомих міг додзвонитись. Ми не знали, що відбувається в нас за
парканом, виходити було страшно. Останнього разу ми вийшли за день до цього,
подивитись на розбиту техніку окупантів та порадіти, що нас обороняють. Але
далі щось сталось.
І всі дні об’єднались в один. Після того, як ми дізнались про цілу колону
московитів на Склозаводській, почали приходити думки про окупацію Бучі. Тож в
хаті дотримувалась максимальна тиша аби прислухатись і вчасно сховатись, якщо
раптом хтось чужий зайде. До речі, нами була випрацьована ціла схема втечі
«якщо раптом». Ми дотримувались цілковитої світлоізоляції - такої темноти ще
жодного разу мої очі не бачили (уявіть мій шок, коли я, виїхавши до Києва,
побачила як він освітлюються! Відчуття ніби це інша планета). Спали ми
одягнені. Адже ніч то був найжахливіший період дня. Період неочікуваності.
Жити без комунікацій важко, проте ми адаптувались. Найгірше було, коли вимкнули
газ. Перші хвилини охоплює жах і в голові те і роблять що виринають думки про
«кінець». Такі думки ще будуть супроводжувати мене 9го березня, коли ми з
чоловіком спробували виїхати на авто тата до відносно безпечного Києва. Це був
перший офіційний гуманітарний коридор з Бучі (з Ірпеня евакуація вже давно
проходила повним ходом). Було прийняте рішення (маю зауважити, що воно було
досить необдумане та нашвидкоруч) їхати лише нам з чоловіком удвох. Батьки
повідомили, що вони лишаться з тваринами (вони мають своїх 6 котів та 1 собаку,
та від сусідів ще додались 3 коти та один пес), та й будинок лишати не хочуть.
Тож як тільки ми дізнались за евакуацію, ми рушили до точки збору. Це був мій
перший блокпост окупантів. Кинуло спершу в жар, потім в холод. Адже новини про
те, як в Ірпені розстрілювали евакуаційні машини ми вже чули. Та й по місту
розстріляних машин з людьми ми побачили вдосталь. На диво, ми пройшли його
швидко та без проблем. Тож доїхавши до місця стали чекати автобусів, які
заберуть людей, а ми слідом за ними на авто поїдемо. Були чіткі інструкції. Уся
колона обклеїла машини написами «эвакуация» та «дети», начепили білі
простирадла, рушники, бинти - в кого що було. Чекали довго. І не дочекались.
Уся колона машин примкнула до Гостомельської, і ми поїхали. Це була сотня
машин. На свій страх та ризик. Адже дізнались, що автобуси заблокували. І
нікого не пускають. Тобто коридор не узгодили. Але лишатись не було сил. І ми
поїхали. Як рОботи, ніби заведені. Єдине, що я зробила як людина -
перехрестилась та заціпеніла. Усю дорогу навколо ми бачили розтрощені машини,
частини техніки, окупантів, які дивились на нас, сидячи на танках, трупи… не
окупантів, а своїх, цивільних.
Коли ми на Гореничах перетнули блокпост наших хлопців, сил та бажання
стримувати сльози не було. Та й потреби теж - хотілось лише плакати, аби вилити
увесь той страх, жах, біль пережитого та, неможливо, але щастя! Щастя опинитись
під нашим рідним стягом🇺🇦
Лише через кілька днів після цього ми почали приходити до тями та розуміти, як
нам пощастило! Неузгоджений коридор - але нам пощастило.
Коли шок минув, я вирішила витягнути з того жаху і своїх батьків. В мене це
вийшло, за що я дуже вдячна добрим людям, які допомогли. Проте проблеми не були
закінчені, адже війна на дворі досі продовжувалась. І, не дивлячись на те, що
Ірпінь не був у стовідсотковій окупації (а саме наша сторона не була
окупована), приблизно 25го березня наш будинок, де ми з чоловіком проживали,
був ушкоджений. Було влучення снаряду у верхні поверхи з подальшою пожежою. Тож
ми побачили фото нашого поверху, нашого балкону. Все обгоріло. Через заборону
повертатись до міста, ми не маємо змоги зайти до квартири, оглянути на власні
очі її стан всередині. Можливо навіть і збереглись якісь речі. А можливо і ні.
Квартира була не наша, проте це була наша домівка. І шанс того, що ми все
втратили, надзвичайно великий.
Заощаджень ми не маємо. Влітку ми дізнались, що в моєї мами рак. Була зроблена
дороговартісна операція, з подальшими обстеженнями. Про борги та кредити, я
думаю, писати не варто, це і так зрозуміло - ми абсолютно звичайна родина.
Восени операцію пережила і я. Тож борги були трохи збільшені в обсязі.
Зараз ми проживаємо за гроші, які отримали від держави.
На разі за вікном війна, а я дуже боюсь за стан здоров’я мами. Хімія не була
пройдена до кінця. І той жах, страх та нерви можуть вдарити у слабке місце.
Проте я молюсь, щоб цього не сталось. І вірю в краще. І вірю в скору перемогу
нашої України 💙💛
Висновок цієї історії каже сам за себе ...
Будемо вдячні за Вашу допомогу ...